Коли Лія відкрила очі, світ здавався затягнутим туманною вуаллю. Білі стіни палати тремтіли, мов відображення води, а в її грудях бив не біль — а порожнеча. Та порожнеча, що не від хвороби, а від передчуття, що попереду стоїть остання крапка.
Вона знала, що її стан серйозний, але не вірила, що настільки. Проте те, що почула півзакритими очима, стиснуло їй серце:
— Її стан нестабільний… — сказав головний лікар. — Функція печінки раптово погіршилася. Залишилося мало часу. Ми зробимо все, що можемо, але…
Його голос стих.
І поруч — інший голос. Той самий, який вона колись так любила, якому довіряла, який захищала навіть від власних сумнівів.
Голос Олівера.
Вона не бачила його обличчя, але з голосу зрозуміла: він стоїть нерухомо, спостерігає, і в ньому не біль… а щось інше. Щось холодне. Очікувальне.
Відчинилися двері.
Олівер увійшов упевнено, немов прийшов забрати те, що давно йому належить. Він тримав букет — надто яскравий для лікарняної палати — і сів поруч. Схопив Лії руку, нахилився і, думаючи, що вона непритомна, прошепотів слова, які назавжди змінили її серце:
— Нарешті… Все твоє буде моїм.
Він говорив так тихо, наче про буденну, майже приємну річ. Без сумніву, без жалю.
«Отже, ти справжній?» — подумала Лія, не наважуючись підняти очі.
Роки разом, спільні мрії, нічні розмови — в одну мить стали лише декораціями. Фоном того, чого він насправді хотів.
Грошей. Її грошей.
Коли Олівер вийшов у коридор, його голос змінився: став ніжним, майже зворушливим.
— Будь ласка, подбайте про неї… — сказав він медсестрі. — Вона — єдина, що у мене є.
Лія повернула обличчя до стіни, щоб ніхто не бачив її сліз. Щоб ніхто не бачив, як руйнується довіра, яку вона будувала роками.
Вона не знала, скільки минуло часу — кілька хвилин чи годину. Але раптом почула тихі кроки коридором і скрип візка прибиральниці.
Лія зібрала сили:
— Дівчино… будь ласка… зайдіть.
Молода прибиральниця зазирнула в палату — тендітна, з великими темними очима. На бейджику було написано: «Марія».
Вона увійшла невпевнено:
— Їй зле? Викликати лікаря?
— Не… лікаря не… — Лія говорила тихо, наче кожне слово було кроком по тонкому льоду. — Мені потрібна допомога. Твоя допомога.
Марія підійшла ближче — обережно, але з співчуттям. Лія помітила, що її пальці тремтять: мабуть, вперше вона опинилася в такій ситуації.
— Якщо ти зробиш те, про що прошу… — Лія стискала її руку. — Твоє життя зміниться. Ти більше ніколи не муситимеш витирати підлогу інших.
У очах Марії спалахнув страх.
— Що мені робити?
Лія пояснила. Повільно. Чітко. З максимальною ясністю.
Тієї ночі Марія як тінь промчала містом. Вона зайшла до будинку Лії, відкрила кодовий сейф, забрала документи, зустрілася з адвокатом, телефонувала, підписала довіреності, які Лія давно підготувала, але боялася використати.
До світанку все було готово.
Весь маєток — будинок, рахунки, бізнес, інвестиції — перейшов до благодійного фонду, який Лія таємно заснувала від свого чоловіка. Марія отримала невелику частку фонду, щоб почати чесне життя.
Втомлена, але полегшена, вона повернулася до лікарні.
В очах Лії вперше з’явився спокій.
— Вдалося, — прошепотіла вона.
— Так, — Марія стиснула її руку. — Все владнано.
Олівер увійшов у палату, уважно дивлячись на неї:
— Як ти себе почуваєш, люба? — запитав, нахиляючись над нею, ніби серце ось-ось розірветься.
Лія глянула на нього. І раптом відчула дивний спокій. Спокій того, хто більше нічого не боїться.
— Олівер… — тихо сказала вона. — Я підписала документи.
Усмішка застигла на його обличчі.
— Які… документи?
— Я передала весь свій капітал благодійному фонду. Все. До останньої копійки.
Тиша стала важкою, мов бетон.
На обличчі Олівера з’явився вираз, якого Лія ніколи не бачила: не гнів, не страх — а відверте, відчайдушне жадання.
— Ти… не могла цього зробити… — прошепотів він. — Це все… мало бути моїм!
— Я закривала очі занадто довго, — спокійно сказала Лія. — Але тепер я бачу ясно.
Вона стискала кулаки.
— Віддай! Чуєш?! Це моє життя!
Лія тихо, майже сумно, подивилася на нього:
— Ні, Олівере. Твоє життя — це наслідок твоїх рішень. І сьогодні ти показав, хто ти насправді. Ти все втратив не тому, що я відібрала, а тому, що ніколи по-справжньому нікого не любив, крім грошей.
Олівер відступив. Вперше він справді виглядав самотнім.
— Ти програв, Олівере, — прошепотіла Лія. — Не мені. Себе обдурив.
І в той момент вона зрозуміла: уперше за роки дихає по-справжньому вільно.
