Поруч із лікарняним ліжком чоловік прошепотів: «Все, що твоє, буде моїм». Але він навіть не підозрював, що чекає на нього завтра.

Коли Лія відкрила очі, світ здавався затягнутим туманною вуаллю. Білі стіни палати тремтіли, мов відображення води, а в її грудях бив не біль — а порожнеча. Та порожнеча, що не від хвороби, а від передчуття, що попереду стоїть остання крапка.

Вона знала, що її стан серйозний, але не вірила, що настільки. Проте те, що почула півзакритими очима, стиснуло їй серце:

— Її стан нестабільний… — сказав головний лікар. — Функція печінки раптово погіршилася. Залишилося мало часу. Ми зробимо все, що можемо, але…

Його голос стих.

І поруч — інший голос. Той самий, який вона колись так любила, якому довіряла, який захищала навіть від власних сумнівів.

Голос Олівера.

Вона не бачила його обличчя, але з голосу зрозуміла: він стоїть нерухомо, спостерігає, і в ньому не біль… а щось інше. Щось холодне. Очікувальне.

Відчинилися двері.

Олівер увійшов упевнено, немов прийшов забрати те, що давно йому належить. Він тримав букет — надто яскравий для лікарняної палати — і сів поруч. Схопив Лії руку, нахилився і, думаючи, що вона непритомна, прошепотів слова, які назавжди змінили її серце:

— Нарешті… Все твоє буде моїм.

Він говорив так тихо, наче про буденну, майже приємну річ. Без сумніву, без жалю.

«Отже, ти справжній?» — подумала Лія, не наважуючись підняти очі.

Роки разом, спільні мрії, нічні розмови — в одну мить стали лише декораціями. Фоном того, чого він насправді хотів.

Грошей. Її грошей.

Коли Олівер вийшов у коридор, його голос змінився: став ніжним, майже зворушливим.

— Будь ласка, подбайте про неї… — сказав він медсестрі. — Вона — єдина, що у мене є.

Лія повернула обличчя до стіни, щоб ніхто не бачив її сліз. Щоб ніхто не бачив, як руйнується довіра, яку вона будувала роками.

Вона не знала, скільки минуло часу — кілька хвилин чи годину. Але раптом почула тихі кроки коридором і скрип візка прибиральниці.

Лія зібрала сили:

— Дівчино… будь ласка… зайдіть.

Молода прибиральниця зазирнула в палату — тендітна, з великими темними очима. На бейджику було написано: «Марія».

Вона увійшла невпевнено:

— Їй зле? Викликати лікаря?

— Не… лікаря не… — Лія говорила тихо, наче кожне слово було кроком по тонкому льоду. — Мені потрібна допомога. Твоя допомога.

Марія підійшла ближче — обережно, але з співчуттям. Лія помітила, що її пальці тремтять: мабуть, вперше вона опинилася в такій ситуації.

— Якщо ти зробиш те, про що прошу… — Лія стискала її руку. — Твоє життя зміниться. Ти більше ніколи не муситимеш витирати підлогу інших.

У очах Марії спалахнув страх.

— Що мені робити?

Лія пояснила. Повільно. Чітко. З максимальною ясністю.

Тієї ночі Марія як тінь промчала містом. Вона зайшла до будинку Лії, відкрила кодовий сейф, забрала документи, зустрілася з адвокатом, телефонувала, підписала довіреності, які Лія давно підготувала, але боялася використати.

До світанку все було готово.

Весь маєток — будинок, рахунки, бізнес, інвестиції — перейшов до благодійного фонду, який Лія таємно заснувала від свого чоловіка. Марія отримала невелику частку фонду, щоб почати чесне життя.

Втомлена, але полегшена, вона повернулася до лікарні.

В очах Лії вперше з’явився спокій.

— Вдалося, — прошепотіла вона.

— Так, — Марія стиснула її руку. — Все владнано.

Олівер увійшов у палату, уважно дивлячись на неї:

— Як ти себе почуваєш, люба? — запитав, нахиляючись над нею, ніби серце ось-ось розірветься.

Лія глянула на нього. І раптом відчула дивний спокій. Спокій того, хто більше нічого не боїться.

— Олівер… — тихо сказала вона. — Я підписала документи.

Усмішка застигла на його обличчі.

— Які… документи?

— Я передала весь свій капітал благодійному фонду. Все. До останньої копійки.

Тиша стала важкою, мов бетон.

На обличчі Олівера з’явився вираз, якого Лія ніколи не бачила: не гнів, не страх — а відверте, відчайдушне жадання.

— Ти… не могла цього зробити… — прошепотів він. — Це все… мало бути моїм!

— Я закривала очі занадто довго, — спокійно сказала Лія. — Але тепер я бачу ясно.

Вона стискала кулаки.

— Віддай! Чуєш?! Це моє життя!

Лія тихо, майже сумно, подивилася на нього:

— Ні, Олівере. Твоє життя — це наслідок твоїх рішень. І сьогодні ти показав, хто ти насправді. Ти все втратив не тому, що я відібрала, а тому, що ніколи по-справжньому нікого не любив, крім грошей.

Олівер відступив. Вперше він справді виглядав самотнім.

— Ти програв, Олівере, — прошепотіла Лія. — Не мені. Себе обдурив.

І в той момент вона зрозуміла: уперше за роки дихає по-справжньому вільно.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Поруч із лікарняним ліжком чоловік прошепотів: «Все, що твоє, буде моїм». Але він навіть не підозрював, що чекає на нього завтра.
Димочка, ты не против, если мы тут немножко поживем? Всего месяц, максимум год! — прощебетала сестра мужа с тремя детьми на пороге